Монографія Ярослава Поліщука «І ката, і героя він любив…», присвячена Михайлові Коцюбинському ( К.: ВЦ “Академія”, 2010), вкотре підтвердила амплуа вченого як невтомного Перечитальника нашої вершинної літератури, який так би мовити надає класикам сучасного звучання. Як вважає одна з перших рецензентів монографії доктор філолог. наук Н. Шумило, дослідник не просто інтерпретує твори, він творить нову стратегію критичного осмислення класика нашої літератури ХХ століття. Ця книжка – нове слово про М. Коцюбинського.

Ярославе, чому саме Коцюбинський став героєм вашої чергової дослідницької праці?

Уміння шанувати класиків та перечитувати їхні твори, як відомо, вигідно вирізняє культурні нації. У нас із цим не все гаразд. Постать Михайла Коцюбинського є яскравим прикладом: спочатку її було вкладено в прокрустове ложе радянської ідеології, а вже потім ми легко відмовлися від такої спадщини як усього, що спрофановане колишнім режимом. Чи не те саме маємо з Тичиною, Довженком, Рильським?.. Проте коли говорити про мотиви, які спонукали взятися за творчість видатного новеліста, то це не тільки тяжіння стереотипів його сприйняття (про це можна багато говорити, але характерно, що Коцюбинському не знайшлося місця в сучасному каноні українського модернізму). Мені йшлося й про те, мабуть, насамперед про те, аби розкрити силу художнього ефекту, який справляла й надалі справляє субтельна проза цього письменника на нашу новітню літературу.

 Але ж про Коцюбинського як імпресіоніста чимало написано…

По-перше, це знову-таки стереотипна оцінка, якою не варто задовольнятися. Свого часу з Коцюбинського насильно робили „реаліста”, а нині повернулися до призабутих оцінок 20-х років, коли його кваліфікували як майстра імпресіоністичної прози. Проте цього замало. Треба говорити про надзвичайну індивідуальність, яких обмаль у нашій літературі. І про індивідуальну еволюцію таланту, яку не можна вкласти у стандартні формули.

Яку ж формулу ви пропонуєте у цій книжці?

Моя оцінка складніша й ґрунтується на стостереженнях над усім масивом творчості письменника – від витоків до останніх, незавершених текстів. Це дає змогу по-новому оцінити творчу еволюцію майстра. Замість стереотипного судження про „Коцюбинського-імпресіоніста”, яке досі було розтиражоване в нашій філологічній літературі, пропоную більш гнучку й точну дефініцію. Еволюцію письменника означую як діалектичну єдність трьох чинників, котрі в наступній черговості ставали домінантними в його творчості: натуралізм – імпресіонізм – символізм. У такій триєдиності достатньою мірою відображено й розвиток уявлень майстра про завдання літературної творчості, й зміну його настроїв та світоглядних орієнтацій, що, своєю чергою, тонко відобразили дух передреволюційної доби в житті українського суспільства.

– Про те, що ця доба вельми цікава й таїть чимало несподіванок та відкриттів для дослідників, ми не раз переконувались останнім часом. Мабуть, через те й молоді вчені залюбки беруться досліджувати епоху зламу віків. А як у монографії про М. Коцюбинського відображено цей загадковий „дух доби”?

Очевидно, що праця задумана як монографічне дослідження, через що подібні проблеми не становлять її осердя. Проте вони висвітлюються, головно в контексті творчої біографії Михайла Коцюбинського, який, треба сказати, нерідко опинявся у вирі дискусій про національну ідею та майбутнє України. Читач знайде у книжці відлуння характерних суперечок-дискусій початку нового століття (Франко й Вороний, Єфремов і Кобилянська та Леся Українка тощо). Він розпізнає дилеми народжуваного саме тоді модернізму, який сприймали неоднозначно – як сміливу (а то й зухвалу) спробу модернізувати національну культуру, надто задивлену в свою традицію, „зафольклорену” й „закобзарену”. М. Коцюбинський, до речі, в багатьох стратегічних позиціях був солідарний з галичанами, з поетами „Молодої Музи”, з якими зустрічався та листувався. Та й вихід у світ його творів у видавничій серії „Молодої Музи” – красномовне свідчення такої солідарності.

– На титулі книжки зазначено „літературний портрет”. Трохи призабутий, треба сказати, жанр…

Справді, призабутий, а неслушно. Такий жанр був популярним ще в радянському літературознавстві. Мій задум охоплює не лише традиційну для літпортрету схему „життя+творчість”, а й третій елемент, який вдало її доповнює та освіжує, „контексти”. Таким чином, вдається уникнути шаблону й розширити жанрові можливості літературного портрету.

– Звернемо увагу також на назву серії. Для галичан вона відгукується знайомим Франковим образом  – „Життя і слово”.

Так видавництво вирішило назвати нову серію, яку, власне, відкриває ця публікація. Намір „Академії” видається і амбітним, і доречним водночас. Адже популяризувати класику – цілком актуальне завданя, тим паче, в часи культурної кризи та дезорієнтації, що переживаємо зараз. Сподіваюся, ця видавнича ініціатива буде мати відгук та успішне продовження.

– Ім’я Ярослава Поліщука як дослідника української літератури не треба представляти читачеві. Мені вже доводилося чути перші відгуки про цю книжку: сміливо, оригінально, нестандартно, творчо… А чи автор вважає, що досяг своєї мети?

Про це краще відати читачеві. Мені ж приємно, що кілька років дослідницької праці дали в результаті таку книжку. Спершу мав певне побоювання, що доведеться повторюватись, адже про Коцюбинського було написано дуже багато. Але вдалося знайти свіжі, оригінальні акценти – і в його особистості, і в творчості, а головне – у літературному оточенні. В окремий розділ виділив компаративне зіставлення творів українського новеліста і кумирів тогочасної європейської літератури – Кнута Гамсуна та Артура Шніцлера. Таке зіставлення переконливо підтверджує думку, що наш автор – справжній майстер європейського класу. У листі з Капрі до художника М. Жука він писав, що весь організм переповнився красою, ароматами моря й квіток… Коли читаєш блискучу прозу Коцюбинського, то вчуваєш ці божественні аромати, пізнаєш матерію, сповнену краси та гармонії.

 

Розмовляла Надія Мориквас