Ноф

Богдан Смоляк

Було щойно середньовіччя, але позачасове Північне море зважало лише на себе: як не раз і сьогодні, скелі зірваної води зусібіч стискали судно, і воно скрипіло й потріскувало, здається, кожною своєю молекулою (тоді – корпускулою), і гордий вдома на рейді королівський фрегат, що кілька хвиль провалюючись – то одним, то другим боком – у темне міжхвилля, тепер нагадував одноногого, на протезі, вояку в дорозі, і давка бентега вже вселялася в завжди насторожені душі матросів-шведів, тому вони соромливо опускали очі на палубу, хоч у хвищі й хаотичній рухняві хтось сторонній міг би розгледіти хіба що нечіткі їх постаті, одначе допитливий хирлявий француз-цивіляка – добре роздивилися його в порту – на все здатний, позаяк із гурту проводжальників саме він спритно впіймав кінець канату, кинутого зі шлюпки, і пришвартував її, причому, не перериваючи розмови з кимось на березі, а вже на фрегаті, хитрун, роззирався, як у лісі, і таки ледь не за руку довелося завести його до каюти, – о, такий може раптом вигулькнути на палубі, пересвідчуючись у небезнадійності їхнього загрозливого становища, та й щоб усидіти в каюті під час бурі, треба мати сталеві нерви – отже, прибіжить, – але підозрілий французик, що по нього, без пояснень, сама королева Швеції прислала до Франції свого найкращого бойового корабля, не думає й потикатися на палубу – ще звечора зручно вмостившись у гамаку й так переночувавши, він ось уже дві години крізь високу шпару віконця час від часу позирає в очі буряного ранку, спокійний, наче вагадло Фуко (за сотню літ про цю дивовижу дізнаються), мало того, він насолоджується тією жахливою хитавицею, він вдячний їй принаймні за те, що так невимушено підіграє його звичному дообідньому лежанню в постелі, навіть обіцяє продовжити це задоволення до вечора, без пояснень, і він зможе все добре обміркувати, отож відразу, упіймавши серединою колисковий ритм стихії, провалюється в м’яку задуму: так, він пригадує посвист повітря в його вухах, і мамину сльозу, одна по одній, яка ніяк не втрапить у знавіснілу колиску, і те, як він у гнітючому мовчанні прагне покинути її, і врешті випадає на прохолодну долівку, бо йому вже треба кудись, негайно, не зважаючи на уявний мамин недогляд, нехай має себе за винну – ніщо не стримає його в жадобі руху тут і тепер, до себе нинішнього так само, як і завтрашнього, і певно більше, якщо зав’язане сьогодні нерозв’язаним зостанеться на все життя, – «чуєте, мамо, тоді на підлогу впало й ваше серце і, стелячись під мене, надтріснуло, і за кілька місяців спинилося у ваших грудях – щоб уже не перепиняти мене на дорозі до себе, чи не так? – але ж це мусило статися, від самого початку, з тієї миті, коли ви надумали мати втішне дитятко, не спитавши в нього дозволу, і вашу помилку вже не виправити, не виправлю, хіба що народжуся вдруге в цій морській завірюсі, відроджуся переконанням про постання людини як істини з волі самої людини, а проте… а проте, це ж доня моя мене породила, якогось третього-іншого, це ж доторки її рученят позбавляли мене вагомості (колись скажуть: земного тяжіння), і я спурхував птахом, ширяв над її голівкою, видивляючись золотої волосинки, але всі волосинки були золотими – і я спускався на її рамено й на землю не квапився, щоб часом не уздріти слідів себе колишнього, який, усе ж, був більше людиною, ближчим до себе нового, та якось моя люба донечка прогнала мене й… відійшла, і тепер я знаю, що не можна доручати чудо свого народження іншим, навіть найріднішим істотам – матері, доні, ой ні, не хочу їх забувати, бо вже їх немає, як немає мене біля них, бо тут я – в череві тріски під вітрилами, і щастя моє саме в лоні морському було б найповнішим (собою поєдную два причали, дві держави й одну перервану думку про те, що існую), якби не Христина, якій я, мабуть, багато писав про любов, плекаючи намір правдою зігріти її королівське серце, засіяти його ідеєю рівності, що нею повниться вщерть кожна часинка й найлютішої ери, а зараз бачу, що помилявся – вона ладна завоювати нинішнє вчорашнім і любить, любитиме тільки себе», – і єдиний цивільний на цьому військовому кораблі врешті зістрибує з розгойданого бурею гамака, далі, немов пританцьовуючи, виходить на палубу, бере в боцмана, що якраз нагодився, зорову трубу й довго вдивляється в північно-східні обриси шторму, туди, де мала б показатися земля, однак мріє він не про близький берег, а про щось на кшталт кругосвітньої подорожі з єдиним причалом у… – ні, не вгадали – не у французькому Гаврі, радше десь на забутому острові, який, до речі, й у новому тисячолітті стоятиме порожнем.

 

Ноф – новела однією фразою

Advertisements