***
Вже допито вино і остання погасла цигарка,
Вже відкрито вікно, наче двері – сміливо навстіж,
І застелено ліжко. Квапливі цілунки останні.
Я стою у плащі, ну, а ти, як завжди, босоніж.
Я виходжу сама, йду в грозу, і душа моя гола,
Ні здобутку, ні втрати немає у серці моїм.
Не рятує мене від дощу і від сліз парасоля,
Крає блискавка небо, контральто виспівує грім.
Я промокла до нитки, здається, що йти вже несила.
Від дощу кам’янію, а, може, від розпачу й сліз.
І з’являється в мене якась божевільна надія
Стати
чорною
скіфською
бабою
край твоїх одиноких воріт.
***
А вашими устами пити мед…
Не треба меду,
Просто поцілуйте,
Й мені на згадку подаруйте
Цілунок той,
І Свитязь, й очерет,
Що хилиться на вітрі, чи на хвилі,
У срібло-плесо кидаючи тінь.
Чи меду, чи цілунку ми хотіли,
Чи знов манила літом нас Волинь?..
Меланхолія
І.
А коли душу огортає туга
холодним снігом, як крилом пташиним,
то раду дасть тут тільки погляд друга,
що охоронить на твоїй стежині.
А коли серце огортає сумом,
покровом ночі пізньої осіннім,
тоді в обіймах прикрої задуми
душа одного прагне – воскресіння.
І коли скресне крига навесні,
душа степліє, серце стрепенеться,
весь світ в надії знову заясніє,
небесними органами озветься.
Шпак заспіває, грушка зацвіте,
в солодких снах насняться дивовижі.
І погляду зернятко проросте,
бо є ще час, ще встигнемо до тиші!
ІІ.
Цей день мине так само, як і все,
що з нами коїться – раніше чи пізніше,
залишиться лиш літо дощове
і, сподіваюсь, на папері вірші.
Що день згора – у тім біди нема,
настане інший, й так – допоки світу,
і ми живем, докіль жива душа,
дай, Боже, нам душею не змаліти.
Минає день без перемог і втрат,
звичайний день, де просто ми присутні.
Десь вгору шлях, а десь там і на спад,
Та поміж тим свою шукаєм сутність.
***
До весни повертаюсь,
Бо там загубила тебе.
Вже ключі відшукала
До стежки, яка приведе
У розбуджений сад,
У тишу зірок молоду.
Ти мене там чекаєш.
Я вже йду, я вже йду, я лечу….
***
В твоє ім’я, як в прірву, я лечу,
І мій політ нікому не спинити,
Це те саме, що володіти світом,
В твоє ім’я, як в прірву, я лечу.
У погляд твій пірнаю, в океан,
Там перли в мушлях сховано для мене,
Я віднайшла їх – диво незбагненне,
У погляд твій пірнаю – в океан.
Я з вуст твоїх спиваю трунок чар
І байдуже, що казка ця скінчиться,
Залишиться лиш тінь в моїй світлиці,
Я з вуст твоїх спиваю трунок чар.
В твоє ім’я, як в прірву, я лечу,
Бо можу все собі й тобі простити,
Це ж те саме, що володіти світом,
В твоє ім’я, як в прірву я лечу…
